Зроблено в Україні. Катерина Білокур - дивна квітка на полотні України!...

Білоку́р Катери́на Васи́лівна (25 листопада (7 грудня) 1900, с. Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 10 червня 1961, с. Богданівка, Яготинський район, Київська область, Українська РСР, СРСР) — українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва». Слова Пабло Пікассо облітають весь світ: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ! »

Життєвий і творчий шлях талановитої художниці Катерини Василівни Білокур не має аналогів у світовому мистецькому просторі. А як вона сама оцінювала своє життя?

Автобіографічний нарис Катерини Білокур.

«Я, громадянка Богданівської сільради Шрамківського району Полтавської області (на сьогодні Яготинського району, Київської області), Катерина Василівна Білокур, родилась в 1900 році, 24 листопада (по старому стилю) в селі Богданівці бувшого Пирятинського повіту на Полтавщині в сімї селянина.

Я на свою лиху годину рано в дитячі роки почала вчитись читати, а коли дожила до шкільного віку, то дід мій та батько порадились: «Навіщо, мовляв, Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама вміє вчитись читити? Та й не буде вона рвати свити щодня, надіваючи та скидаючи, та й не буде драти чобіт, щодня ними човгаючи по землі сирій і снігу мерзлому, ходячи в школу, а буде вона дома сидіти, потроху не веретені прястиме, і купимо ми сяку-таку книжечку — нехай вона з неї і учиться грамоти. Треба її змалечку до діла привчити, щоб з неї хороша господарка була, а грамота — то таке: бабі міністром не буть!»

О, сказав мій мудрий дід! І як сказали, так і постановили. І сидить хороше чорнобриве дівчатко і малими руками виводить тонку довгу нитку і намотує її на веретено, а перед нею на клочках лежить невелика книжечка. І як часом я заглядаю в ту книжечку, то мати від печі гукають: «Е Катре, хоч тобі і дозволили учитись, а ти не дуже задивляйся у книжку, а частіше, а більше дивись на гребінь та мичку, щоб пряжа в тебе була тонка й рівна, та щоб засовів не було!» І оце начало і кінець, оце моя початкова, середня і вища освіта цьому й закінчилась. І по волі мого зростання зростала і всяка сільська господарча робота на мої руки. А про малювання — я ще тоді не розуміла, що воно в світі існує. А пізніше, коли я взнала за існування того святого малярства, та дещо і собі спробувати. А коли мої рідні побачили, то й сказали мені: «Катре, не бери ти собі цього в голову, бона це треба розумної голови і великої школи, а куди тобі дурній за цеє велике діло братись? Он я був у Смотриках у живописця, він ікони малює. Дак куда! Він чоловік розумний. А ти — дурна!» —  і батько спльовували з таким презирством, що я думала: «А, може й справді я дурна?» —  кидала своє гірке малювання. Та деж то покинеш? Як найде на мене, як старі люди кажуть той штих, — куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, воно мені ввижається, та ніби щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір,чи на полотно виливала. То було вкраду в матері білого полотна, та візьму вуглину, та залізу куди-небудь у затінок, щоб мене ніхто не бачив і не чув,та й почну виводити чорним по білому і хати і млини, і дерева. А іноді таке на мене найде, що почну малювати щось таке, як ото кажуть фантастичне, — то смішне, то страшне, а іноді таке дивовижне, таке привабливе, що й надивитись не можна! І розвішаю я ті твори свої у тім затінку, і дивуюсь з них, і плачу над ними, і регочусь, як божевільна, що зуміла таке витіять! І були випадки, що в такому екстазі мене ловили!... Ну багато говорити, та ніколи слухати. Мати було аж плачуть: «Ото, — кажуть — наказав нас Господь такою дочкою! У людей дочки в  таких літах уже заміж повиходили, їх матері зятів мають, а наша (не при хаті згадувати!) чортів малює!». А батько: «А що, бабо, не я тобі казав: не заступайся за нею, стервигою, як я її б,ю! Та нашу Катрю треба так бити, як ото в старовині співали: «Та зроби сину із дроту нагайку, та й бий сучку з вечора й до ранку!» — то може, хоч тоді на свій строй повернем».



Чи в 1923, чи в 1924 році я десь прочитала, що в Миргороді є художня школа (Художньо-керамічний інститут авт.). Ну, думаю, поїду в цю школу, бо дома мені не можна малювати, Ну, от поступлю я в цю школу і буду художником. Яка та школа, який до неї вступ — я сама не знала і нікого не поспитала, а випросила в когось два листи паперу та змалювала на них малюнки: ну це як документ, що я дійсно маю нахил до малювання. Взяла ті малюнки та й помандрувала на станцію. А там розпитала добрих людей, в яку сторону стоїть Миргород і коли до його поїзд їде (а я ще тоді ні в якім місті не була і в поїзді не їздила). А от і машина поїхала — і повезла мене в  Миргород. А там і школа і канцелярія. «А чого це ви приїхали?» — питають. «Та так, мов, і так: маю велике бажання до малярства. Так от ви прийміть мене в цю  школу та вивчіть малювати, щоб я була художником». — «А яку ви освіту маєте?» — «Та ніякої!» — відповідаю. «Ну так що ж ви з Марса впали, чи що, в вас людей розумніших не було, щоб зясували вам про закон вступу до вищих шкіл?».

Вийшла я звідти, а напроти росла величезна деревина. Пішла я та й сіла під нею. І одна вона знає, як я гірко плакала над своєю долею! І в  руці малюнки. Ніхто про них і не запитав. От я й надумала: підійду до тої огорожі, якою була огороджена школа, а там росли гарні дерева, а поміж ними  гуляли молоді люди, певне студенти. Ну, думаю, перекину я туди  свої малюнки, а, може, там і вчителі є, то й розгорнуть вони мої твори і побачать які вони гарні, то вибіжать і нагукають до мене: «Ей дівчино, вернись! Приймемо тебе до школи та й вивчимо малювати, і будеш ти художником, раз уже тобі так приспічило ним бути!». Перекинула я ті малюнки. Дивлюсь, якась дівчина підбігла і забрала їх і понесла до гурту. Ну, думаю, пройду трохи, а вони вийдуть і гукнуть на мене. Та й ще трохи пройшла, і ніхто не гукнув. І довго-довго я йшла та озиралась — і так з Миргорода аж у самій Ромодан із жалю та з серця пішки пройшла, а з храму науки так ніхто і не гукав на мене.

Ну іще один вибрик був з мого боку: це їздила в Київ в театральний технікум: думала ще й артисткою стати. Ну і там те, що в Мигороді..

Кидалась я у всі кінці, як тигра в клітці. Ну, а на кінець моїх  мандрівок по школах іздила ще й на могилу Т. Г. Шевченка. Зійшла по тих камяних східцях, поклонилась великій могилі та й гірко заплакала: "Тарасе Григоровичу, батечку, голубчику, соколику, ви самі це гарно знаєте, теж колись по світу блукали та людей шукали, хоч ви мертвий, допоможіть мені стати художником".

І знову я працюю по ріжних сільськогосподарчих роботах аж до 1933 року. А в 1933 році, восени, кажу свєму батькові та матері: «Оце вже я дальші відкладати не можу, я буду вчитись малювати!». А батько подивились на мене такими очима, наче я їм сказала, що поставлю драбину і полізу на Місяць: «Чи це ти, Катре, насміхаєшся,чи дороги питаєшся?» — «Ні, — кажу, — справді буду вчитись малювати!»  — «Який же це чорт пообіщав тебе навчити?» — «Ніхто я сама буду вчитись!» — Ой Боже ж мій милостивий! — вдарились батько руками об поли. — От наказав мене Господь таким проклятим чадом!. Що ти,  Катре, собі в голову взяла? Ти вже не молоденька! Подумай своєю дурною головою, який з тебе маляр?! Ти похожа на ту бабу, що в казці про золоту рибку! Як сказала баба діду, що хочу бути царицею, а дід їй відповідає «Та схаменися стара, та опам’ятайся! Яка з тебе цариця? Та ти ціле царство насмішиш!» — то такий з тебе Катря художник! Та подумай же ти ще раз своєю непокірною головою! Та де таке видано, та де таке чувано, та щоб неосвічена баба-селянка та й стала художником? Та такого і в білім світі не було!» — «Ну — кажу, — якщо такого і в білім світі не було, то хай буде і таке, що й неосвічена селянка та й стала художником!» — відповідала я їм, втираючи сльози — «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бить — я вже втомився, з тобою бючись». (В цей час з боку Катерини була спроба суїциду - вона топилася в річці. Надалі це стало причиної її хронічної хвороби. авт.) з таким благословєнієм, з таким напутствієм я стала вчитись малювати. Пряла, ткала, білила, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила, а в прогалинах поміж цим ділом училась малювати. І за це мене звали стервигою, паразитом і лежнюгою, що я училась, що мені за це ніхто не платив.

 1940 року волею судьби Полтавський обласний будинок народної творчості взнав за мою роботу: взяли в Полтаву мої картини, позвали й мене туда. Тут трохи доля до мене всміхнулась: дали мені трохи фарб, дали полотна і дали мені велику надію на будуче. Вони мені сказали, що коли закінчиться виставка в Полтаві і в Києві, то дадуть мені звання народного художника. Та не так складається, як бажається. 1941-й рік. Війна! І потемнів мені світ білий. Кругом і гухало і бухало… картини мої одні в Полтаві, а другі в Києві, а я в Богданівці. Художник без звання і навіть без картин.

 

КАТЕРИНА БІЛОКУР, 1947 р., 30 жовтня



07.12.2017 | Aдмін

Вернутись назад