А небо плаче, плаче, не стихає...

Виведення радянських військ з Афганістан  почалося 15 травня 1988 року, відповідно до укладених в квітні 1988 року Женевських угод. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в дев'ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року.  За повідомленнями, в перші три місяці Афганістан покинули 50183 військовослужбовців . Ще 50 100 осіб повернулися в СРСР у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 року.  Операція з виведення  військ постійно піддавалася  атакам з боку моджахедів. за інформацією газети «Вашингтон пост», всього в цей період було вбито 523 радянських солдата. 

15 лютого 1989 року генерал-лейтенант Борис Громов, згідно з офіційною версією, став останнім радянським військовослужбовцем, який переступив по Мосту Дружби кордон двох країн. Насправді на території Афганістану залишалися як радянські військовослужбовці, що потрапили в полон  до афганських моджахедів, так і  підрозділи прикордонників, що прикривали виведення військ та повернулися на територію СРСР лише в другій половині дня 15 лютого. 



У залі дитячої музичної школи ім.Р.Скалецького відбулися урочистості, присвячені 27-й річниці виведення військ з Республіки Афганістан. Під час урочистого зібрання 116 воїнам-афганцям було вручено відзнаки Президента України – пам’ятні медалі. Зачитував список нагороджених учасник бойових дій на території Республіки Афганістан Іван Тимошенко, житель с. Устя.  Цього року Почесною грамотою обласної державної адміністрації та обласної ради нагороджено учасника бойових дій на території Республіки Афганістан жителя міста Бершадь Білоуса Олексія Дмитровича.  Після урочистостей відбувся святковий концерт за участі солістів районного будинку культури І.Гайдея, І.Жучишиної, В.Попсуя, В.Починка. Емоційною кульмінацією заходу стало авторське читання Тетяни Загребельної, доньки воїна-афганця Миколи Загребельного з с. Джулинки. Вірш «Героям-афганцям» вона присвятила батьку, який, на жаль, нині відійшов за обрій.

... А небо плаче, плаче , не стихає…
Не покидає струни у моїй душі…
Мій батьку, милий, тебе я пам’ятаю
І не забуду, що говорив мені:

«Рідненька доню, серденько єдине!
Не можу я без сліз розповісти,
Той жах, той біль, розстріляні родини…
Несила жах отой було знести!»

І плакав він, як зараз плаче небо,
І біль пекельний у душі тримав:
«Моя ти донечко, не плач, не треба!»
…Та біль війни його «вбивав», «вбивав»…

 

Мій батьку, рідний, ти живий для мене!
Твої слова звучать, як заповіт!
Пройдуть роки, і діти скажуть: «Нене!
Героєм справжнім був наш рідний дід!»

Татусю, небо плаче  терпкою сльозою,
А ти цілуєш сонечком в лице!
Татусю, чуєш, я пишаюся тобою!
Бо я донька Героя – і знають всі про це!

І небо плаче, плаче, не стихає…
У  вирій все летять, летять роки…
Та кожен війну афганську пам’ятає,
І пам’ять пронесе крізь простір і віки!

Тетяна Загребельна, учениця 11 класу Джулинської ЗОШ І-ІІІ ст. 



18.02.2016 | Aдмін

Вернутись назад